Завантажити у форматі doc
«УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЛЮБОВІ…»
Сценарій проведення
літературно-музичної вітальні
Клас оформлений як літературно-музична вітальня.
Три великі столи, які стоять півколом, оформлені по-різному. Наприклад, один із них накритий в японському стилі з ікебаною, паперовими журавликами, нецке; інший – в українському стилі: вишита скатертина, рушник, в горщиках живі квіти, на столі збірки поезії Л.Костенко. Третій стіл покритий білою скатертиною, зверху навкіс покладено червону тканину, на якій лежать біля пустої червоної вази червоні троянди, ручка і записник, збірка віршів М.Гумільова (на підставці), маленькі портрети в рамочках (М.Гумільова і сина А.Ахматової і Н.Гумільова – Льва).
На всіх столах є підсвічники зі свічками.
На дошці з трьох частин оформлені три куточки про трьох поетес – Й.Акіко, А.Ахматову і Л.Костенко.
На стінах розвішені плакати з висловлюваннями відомих людей про кохання.
Любов над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії.
Це зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навісній стихії.
У.Шекспір
Кохання, як вода, - плавке та бистре,
Рве, пестить, затягає й топить.
Л.Українка
Найбільше щастя у житті – це впевненість, що тебе кохають.
В.Гюго
Любовь столь всесильная, что перерождает нас самих.
Ф.Достоевский
Любви все возрасты покорны.
А.Пушкин
Ми приходим в життя для любові,
Все, що інше, - неправда гірка.
Г.Чубач
Звучить музика «Елізі» (№ 2). Учитель:
- Блукає вечір таємниче
І заглядає у вікно…
Згадаєм все, що наймиліше,
Згадаєм наш найкращий час.
І в тій чарівній, дивній тиші
Прилине музика для нас.
Мелодія звучить сильніше, потім тихше. На фоні музики читаються вірші.
Простий мотив для двох сердець,
Яких повік не роз’єднати,
Простий мотив для двох сердець,
Який нікому не відняти.
Його не всім дано почуть,
Його нічим не заглушити.
І значить є навіщо жити,
І в цьому є найвища суть.
Пісня: «Покохала молодого скрипаля». Двоє дівчат у вишиванках виконують дуетом.
2. Учитель:
«Усе починається з любові!».
Дитинство – з любові до матері, дорослість – з любові до друга, подруги, любові до професії… зрештою – до Всесвіту.
Кохання… Вічне почуття. У всіх народів. У всі часи. І якою б мовою про нього говорили, воно завжди буде зрозуміле, тому що торкається найзаповітніших струн людської душі, тому що дає змогу по-новому побачити світ, відкрити в ньому дивовижне.
Торкнімося ж і ми своїми серцями цього дива, що змінює світ і нас самих.
Разом з поетесами різних країн – японкою Йосано Акіко, російською поетесою Анною Ахматовою, українкою Ліною Костенко – увійдемо до казки любові, аби спробувати розгадати загадку її вічності і незнищенності.
3. Сьогодні ми запалили свічки. А свічка може мати багато символічних значень: може бути символом вічного життя, вічної пам’яті, домашнього затишку, символом віри в краще майбутнє.
Сьогодні в нашій літературно-музичній вітальні свічка – символ палаючих коханням сердець, символ поетичного безсмертя, а ще – символ знань, долучаючись до яких ми збагачуємось духовно, збагачуємо свої душі. До речі, символ нашої гімназії - свічка в долонях.
4. Талановиті жінки-поетеси Й.Акіко, А.Ахматова, Л.Костенко підкорили серця не тільки читачів, прихильників поезії, але й серця поетів – Йосано Теккана, Ніколая Гумільова, Єжи Пахльовского, які стали для них коханими чоловіками, однодумцями, друзями.
Кожна з поетес віддала належне вічній темі кохання. І кожна в своїх віршах розповідає свою, неповторну, історію життя.
Лунає романс на вірші Тютчева «Я встретил Вас».
Перша творча група розповідає про історію кохання Йосано Акіко і Йосано Теккана.
1. Йосано Акіко (1878-1942), справжнє ім’я Сійо, народилась у місті Сакаї, здобула чудову класичну освіту.
З 1900 року почала друкувати вірші в журналі «Ранкова зірка», де редактором видання і керівником літературного гуртка був Йосано Теккан – талановитий поет, згодом японський критик.
Молоді поети покохали одне одного і пронесли своє почуття через усе життя. Вони мали одинадцятеро дітей.
2. Перша збірка Йосано Акіко «Розкуйовджене волосся» вийшла друком у 1901 році. До неї японська література ще не знала такої щирості в сповіді жінки.
Взагалі Йосано Акіко створила близько шістдесяти збірок. Серед її доробку – поезія і публіцистика, проза і драматургія, літературознавчі праці, твори для дітей, переклади. На жаль, ми ще не маємо цих творів в перекладі на українську.
3.
То в груди у меня
Вздымаются волны прилива,
То бушует пожар –
Так безудержно и беззаветно,
Так безумно я полюбила!
От любви обезумев,
На огненных крыльях помчусь
И сам не замечу,
Как растают за облаками
Расстоянья в сто тридцать три.
Как о редкостной птице,
Что давно угнездилась в груди,
Чтоб петь свои песни,
Я привыкла думать теперь
О мятежном сердце моём…
Да знаешь ли ты,
как сердце поёт, словно лютня,
в девичьей груди?
О, безжалостный! Ночь за ночью
Ты проводишь где-то в скитаньях…
Я молюсь не о том,
Чтобы юность вернулась и снова
Стала девушкой я –
Пусть как зрелости дополненья
Пыл былой возвратит мне юность
Теккана.
Первой встретить любовь
И первой познать увяданье.
Первой же умереть…
Кто посмеет назвать недостойной
Эту нашу женскую долю?
Да, в былые года
Я страшной, жестокой мукой
Называла любовь.
Призывала смерть, чтобы в смерти
Обрести покой и отраду!
Да пребудет любовь
прекрасней радуги в небе!
Да пребудет любовь
Подобно молнии грозной! –
Так молюсь я, так заклинаю…
Кто герой того сна,
Что в долгие зимние ночи
Часто видела я?
Ты, единственный мой избранник!
Ты, супруг мой в семи рожденьях!
4. За буддійським уявленням, зв’язок закоханих міг тривати в кількох народженнях, через які проходить людина відповідно до законів карми у вічному потоці часу.
5. І поезія, і культура, і саме світосприйняття японців надто відрізняються від європейських. Культура Японії може розумітися насамперед як «не ліс, а дерево; не дерево, а гілка; не гілка, а листок; не листок, а прожилка на ньому, - так влаштовано зір класичної японської культури».
Тому, читаючи або слухаючи вірші, важливо зосереджувати увагу на запропонованій деталі, глибину і місткість якої слід розглянути.
6. Таку манеру писати вірші можна порівняти з грою на японському музичному інструменті кото: у відповідь на дотик до струни народжується музика, яка лунає і після того, як музикант скінчив грати. Так і з віршами: слова замовкають, а відчуття особливого триває, торкаючись душі.
7. Цю поезію, як вистояне вино, можна «пити» лише смакуючи; таким чином намагаючись оцінити «букет» кожного вірша – танка, розглядаючи його на світло, милуючись відблиском кожної строфи, вслухаючись у звук кожного слова.
1. Вдруг почудилось мне,
Что милый стоит за порогом –
Двери в ночь отворю:
О как сияет луна
В вышине над лугом весенним.
Что мне заповедь Будды?
Что грозных пророчеств слово?
Что наветы и сплетни?
В мире нас сейчас только двое,
Обручённых самой любовью
2. Непослушной рукой
Нацарапала цифра в спешке
И смеюсь вместе с милым:
Для любви «двадцать тысяч лет» -
Слишком много? Нет, слишком мало!...
Рассвет не наступит!
Приникнув к плечу твоему,
На смятой постели
Я слушаю в дрёме ночной
Сладчайшую сказку любви!
3. После ночи любви
Я у зеркала грим поправляю…
Ах, не время ещё,
Соловей из горной лощины,
Не буди любимого, слышишь?
Эту долгую ночь
Провожу я в обители грёз.
Пламя в жилах струится.
Да хранят всесильные боги
Одержимых хмелем весенним!
4. Пряди чёрных волос
Уложила в причёску Симада
На столичный манер,
Чтоб тебе понравиться утром, -
А сама мечтаю: «Останься»
Как страшит и чарует
Запах милый, что поёт в ночи!
Как пленяет соблазном
Аромат этих чёрных волос,
Тёмный пурпур сгустившейся мглы!
5. Пряди чёрных волос
Ниспадают до пят на пять сяку,
Словно струи ручья.
Сердце, нежное девичье сердце
И упоение страсти запретной.
Этой девушке двадцать.
Как чудесна девичья весна!
По плечам разметались
И струится, текут под гребнем –
Нет, не волосы – чёрные волны!
6. Я ждала тебя там,
Где венчики лилий белеют
В невысокой траве –
А вдали, за лугом цветущим
Над равниной радуга встала.
Этот дом на лугу –
Он, право, похож на обитель,
Где с душой родной,
Что являлась в снах вешней ночи,
Мне дано воссоединиться.
7. Диких роз наломав,
Я украсила ими причёску
И букет собрала
О тебе, любимый, тоскуя,
Долгий день блуждая по лугу.
С плеч соскользнули
Простой одежды шелка.
Зелёный ветер –
Проплывает во тьме ночной
Рой порхающих светлячков.
8. Я познала любовь,
Полюбила безумные грёзы,
Вешних снов забытьё!
Жар сплетённых тел охлаждая,
Дождь весенний падает с неба.
Кто сказал, что любовь,
Все былые мечтанья и грёзы –
Лишь полуденный сон?
Ах, как сладостны воспоминанья
О весне в хмельном аромате!
Лунає романс П.І.Чайковського на слова А.Фета «Я тебе ничего не скажу»
Друга творча група підготувала розповідь про історію кохання ще однієї «зоряної пари», двох поетів – Анни Ахматової і Ніколая Гумільова.
Свечи в гостиной зажгут,
Днём их мерцанье нежнее.
Целый букет принесут
Роз из оранжереи.
Я не люблю цветы – они напоминают
Мне похороны, свадьбы и балы,
Для ужина покрытые столы.
Но лишь предвечных роз простая красота,
Та, что всегда была моей отрадой в детстве,
Осталась и досель единственным наследством,
Как звуки Моцарта.
1910. Царское Село
2. Анна Андріївна Горенко (Анна Ахматова) народилась 11 червня 1889 року під Одесою в родині відставного інженера-механіка флоту. Коли дівчинці було рік, родина переїхала в Царське Село, де дівчина прожила до 16 років. Там і познайомилась вона з Ніколаєм Гумільовим, старшим від неї на 3 роки.
3. В 1905 році батьки Анни розлучились. Мати з дітьми переїхала до Євпаторії, а пізніше – до Києва, де Анна закінчила гімназію і вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. Весь цей час Анна Горенко і Ніколай Гумільов підтримували зв’язок через листи. Кохання Анни Ахматової і Ніколая Гумільова було сповнене вогню, тепла, довіри і водночас непорозумінь, холоду, образ.
Ще на початку їхніх стосунків А.Ахматова зазначала: «Я виходжу заміж за друга моєї юності Ніколая Гумільова. Він кохає мене вже три роки, і я вірю, що моя доля – бути його дружиною. Чи кохаю я його, не знаю, але здається мені, що я люблю.»
4. Н.Гумільов, чекаючи листа від своєї нареченої, складає такі рядки:
Вот я один в вечерний тихий час,
Я буду думать лишь о Вас, о Вас.
Возьмусь за книгу, но прочту: «Она».
И вновь душа пьяна и смятена.
Я брошусь на скрипучую кровать,
Подушка жмёт… нет, мне не спать, а ждать.
И, крадучись, я подойду к окну,
На дымный луг взгляну и на луну.
Вон там, у клумб, Вы мне сказали: «Да».
О, это «да» со мною навсегда.
И вдруг сознанье бросит мне в ответ,
Что Вас, покорной, не было и нет,
Что Ваше «да», Ваш трепет у сосны,
Ваш поцелуй – лишь бред весны и сны.
5. А.Ахматова пише в листі з Києва, де вона навчалась:
«Коля збирається приїхати до мене. Я безмежно щаслива… Він так кохає мене, що навіть страшно. Як Ви гадаєте, що скаже тато, дізнавшись про моє рішення? Якщо він буде проти одруження, я втечу, таємно обвінчаюсь з Ніколя.»
И как будто по ошибке
Я сказала «Ты».
Озарила тень улыбки
Милые черты.
От подобных оговорок
Всякий вспыхнет взор
Я люблю тебя, как сорок
Ласковых сестёр.
6. А.Ахматова
Угадаешь ты её не сразу,
Жуткую и тёмную заразу,
Ту, что люди нежно называют,
От которой люди умирают.
Первый признак – страшное веселье,
Словно ты пила хмельное зелье.
А потом печаль, печаль такая,
Что нельзя вздохнуть, изнемогая.
Только третий признак настоящий:
Если сердце замирает слаще
И мерцают в тёмном взоре свечи.
Это значит – ветер новой встречи.
7. 25 квітня 1910 року відбулось вінчання Ніколая Гумільова і Анни Горенко в Микільській слобідці під Києвом. 2 травня вони відправились у весільну подорож до Парижа.
Из логова змиева
Из города Киева
Я взял не жену, а кодунью.
Я думал забавницу,
Гадал – своенравницу,
Весёлую птицу-певунью.
Покликаешь – морщится,
Обнимешь – топорщится,
А выйдет луна – затомится.
А смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то, - и хочет топиться.
Твержу ей: крещёному
С тобой по-мудрёному
Возиться теперь мне не в пору.
Снеси-ка истому ты
В днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.
8. А.Ахматова
Будем вместе, милый, вместе,
Знают все, что мы родные.
А лукавые насмешки,
Как бубенчик отдалённый,
И обидеть нас не могут,
И не могут огорчить.
Где венчались мы – не помним,
Но сверкала эта церковь
Тем неистовым сияньем,
Что лишь ангелы умеют
В белых крильях приносить.
А теперь пора такая,
Страшный год и страшный город.
Как же можно разлучиться.
Мне с тобой, тебе со мной.
9. Н.Гумільов
ОНА
Я знаю женщину: молчанье,
Усталость горькая от слов,
Живёт в таинственному мерцанье
Её расширенных зрачков.
Её душа открыта жадно
Лишь медной музыке стиха,
Пред жизнью дальней и отрадной
Высокомерна и глуха.
Неслышный и неторопливый
Так странно плавен шаг её,
Нельзя назвать её красивой,
Но в ней всё счастие моё.
10.
Древний город словно вымер,
Странен мой приезд.
Над рекой своей Владимир
Поднял чёрный крест.
Липы шумные и вязы
По садам темны,
Звёзд иглистые алмазы
К богу взнесены.
Путь мой жертвенный и славный
Здесь окончу я,
И со мной лишь ты, мне равный,
Да любовь моя.
июль 1914 г. А.Ахматова
11. Дитячий письменник Корній Іванович Чуковський згадував про А.Ахматову: «На одному з літературних вечорів підвів мене до неї її чоловік, молодий поет Ніколай Степанович Гумільов. Тоненька, струнка, схожа на полохливу п’ятнадцятирічну дівчинку, вона ні на крок не відходила від свого чоловіка, який тоді ж, при першому знайомстві, назвав її своєю ученицею. Пройшло два-три роки, і в її поставі позначилась найголовніша риса її особистості – величність».
12. Все починалося щасливо і радісно, але доля її випробувала. Через півроку після одруження Н.Гумільов від’їжджає до Абіссінії.
А.Ахматова
Он любил три вещи на свете:
За вечерней – пенье, белых павлинов
И стёртые карты Америки.
Не любил, когда плачут дети,
Не любил чая с малиной
И женской истерики.
…А я была его женой.
13. А.Ахматова:
«Я обіцяла, що ніколи не заважатиму йому їхати, куди він схоче. Ще до того, як ми одружилися, обіцяла. Говорили про одного з наших друзів, котрого дружина не відпускала на полювання. Ніколай Степанович запитав: «А ти б мене відпускала?» - «Куди хочеш, коли захочеш.»
Сегодня мне письма не принесли,
Забыл он написать или уехал,
Весна, как трель серебряного смеха.
Качаются в заливе корабли.
Сегодня мне письма не принесли.
Он был со мной ещё совсем недавно.
Такой влюблённый, ласковый и мой,
Но это было белою зимою.
Теперь весна, и грусть весны отравна.
Он был со мной ещё совсем недавно.
14.Звучить вірш: «Ты письмо моё, милый, не комкай».
15. В одному з листів Н.Гумільов пише:
«Милая Аня… Я весь день вспоминаю твои строчки о приморской девчонке, они, мало того, нравятся мне, они меня пьянят. Милая Аня, я знаю, ты не любишь и не хочешь понять этого, но мне не только радостно, а и прямо необходимо, по мере того, как ты углубляешься для меня как женщина, укреплять и выдвигать в себе мужчину.
Я никогда бы не смог догадаться, что от счастья и славы безнадёжно дряхлеют сердца, но ведь и ты никогда бы не смогла заняться исследованием страны Галла, понять, увидя луну, что она – алмазный щит богини воинов Паллады.»
16. А.Ахматова:
Стать бы снова приморской девчонкой,
Туфли на босу ногу надеть,
И закладывать косы коронкой,
И взволнованным голосом петь.
Всё глядеть бы на смуглые главы
Херсонесского храма с крыльца
И не знать, что от счастья и славы
Безнадёжно дряхлеют сердца.
17. Далі відчувається поетичний перегук в рядках віршів.
Н.Гумільов:
Это было не раз, это будет не раз
В нашей битве, глухой и упорной.
Как всегда, от меня ты теперь отреклась,
Завтра, знаю, вернёшься покорной.
18. Горда і незалежна Ахматова відповідає:
Тебе покорной! Ты сошёл с ума!
Покорна я одной господней воле.
Я не хочу ни трепета, ни боли.
Прощай, мой тихий, ты мне вечно мил
За то, что в дом свой странницу пустил.
В рік розлучення Анна Андріївна подарувала Гумільову збірку «Белая стая», підписавши: «Моему дорогому другу Н.Гумилёву с любов’ю А.Ахматова 10 июня 1918 г. Петербург».
19. Н.Гумільов:
Ты, для кого искал я на Леванте
Нетленный пурпур королевских мантий.
Я проиграл тебя, как Дамаянти…
Твоих волос не смел поцеловать я,
Ни даже сжать холодных тонких рук…
И ты ушла, в простом и тонком платье,
Похожая на древнее распятье.
20. Це кохання було схоже на двобій сильних і талановитих людей. Ахматова писала:
И когда друг друга проклинали
В страсти, раскалённой добела.
Оба мы ещё не понимали,
Как земля для двух людей мала.
И что память яростная мучит.
Пытка сильных – огненный недуг.
И в ночи бездонной сердце учит
Спрашивать: О, где ушедший друг?
21. Далі звучать вірші А.Ахматової:
«Ты, только ты»
«Гость»
«Ты пришёл меня утешить, милый»
22.
Не будем пить из одного стакана
Ни воду мы, ни сладкое вино,
Не поцелуемся мы утром рано,
А ввечеру не поглядим в окно.
Ты дышишь солнцем, я дышу луною,
Но живы мы любовью одною.
Со мной всегда мой верный, нежный друг,
С тобой твоя весёлая подруга.
Но мне понятен серых глаз испуг,
И ты виновник моего недуга.
Коротких мы не учащаем встреч.
Так наш покой нам суждено беречь.
Лишь голос твой поёт в моих стихах,
В твоих стихах моё дыханье веет.
О, есть костёр, которого не смеет
Коснуться ни забвение, ни страх.
И если б знал ты, как сейчас мне любы
Твои сухие, розовые губы!
1913 А.Ахматова
23.
Проводила друга до передней.
Постояла в золотой пыли.
С колоколенки соседней
Звуки важные текли.
Брошена! Придуманное слово –
Разве я цветок или письмо?
А глаза глядят уже сурово
В потемневшее окно.
Ты пришёл меня утешить, милый,
Самый нежный, самый кроткий…
От подушки приподняться нету силы,
А на окнах частые решётки.
Что теперь мне смертное томленье!
Если ты ещё со мной побудешь,
Я у бога вымолю прощенье
И тебе, и всем, кого ты любишь.
Май 1913
24.
Сколько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Как я рада, что нынче вода
Под бесцветным ледком замирает.
И я стану – Христос помоги! –
На покров этот, светлый и ломкий,
А ты письма мои береги,
Чтобы нас рассудили потомки,
Чтоб отчётливее и ясней
Ты был виден им, мудрый и смелый.
В биографии славной твоей
Разве можно оставить пробелы?
Слишком сладко земное питьё,
Слишком плотны любовные сети.
Пусть когда-нибудь имя моё
Прочитают в учебнике дети.
И, печальную повесть узнав,
Пусть они улыбнутся лукаво…
Мне любви и покоя не дав,
Подари меня горькою славой.
1912
25. Кожен з них пішов назустріч своїй трагедії.
Ніколай Степанович Гумільов був розстріляний в 1912 р. за звинуваченням в участі у контрреволюційному заговорі, хоч вина його не була доказаною.
Син Анни Андріївни і Ніколая Степановича Лев Гумільов став ученим, а не поетом. Його тричі арештовували. А.Ахматову довгий час не друкували. З п’ятдесяти п’яти творчих років 22 роки доводилось мовчати. Але мужня, сильна жінка вистояла. Ахматова вважала, що жінка, взявши на себе відповідальність і важку долю поета, повинна залишатися мужньою і сильною, як чоловік: «Лирический поэт обязан бать мужчиной». Вона розуміла, що «всего на земле печаль и долговечней царственное слово».
26. Сильна і незбагненна, Анна Ахматова приходить до висновку, що вона
«…научилась просто мудро жить,
Смотреть на небо и молиться богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу».
В її поезію увійшла не тільки любов як кохання двох сердець, але й як любов до близьких людей, до рідної землі, до батьківщини, до мрії, до професії.
Така любов, в широкому значенні слова, змогла стати тією животворною силою, що допомогла Анні Андріївні здолати всі життєві труднощі, негаразди і залишити після себе те, що варте людської шани.
27. Російською Сапфо часто називали Ахматову.
В 1965 році їй був присвоєний почесний ступінь доктора літератури Оксфордського університету. А за рік до того Ахматова отримала урочисту міжнародну поетичну премію «Етна Таорміно».
Учениця виконує романс «Мне нравится» на слова М.Цвєтаєвої.
5. Учитель:
Як і Анна Ахматова, Ліна Василівна Костенко має нелегку долю.
…Я вибрала долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До долі – моєї обраниці.
Вона добре розуміла, що
Щастя треба – на всякий випадок,
Сила треба – на цілий вік.
| 
