Третя творча група розповідає історію кохання Ліни Костенко та Єжи Пахльовского.

1. Народилася Ліна Костенко 19-го березня 1930 року в містечку Ржищів, що розташоване за 80 кілометрів від Києва вниз по Дніпру. Всього 6 років прожила в ньому майбутня поетеса, але назавжди залишився у її пам’яті своєрідний дух прадавнини, що витав над цими високими берегами Дніпра. Коли їй було 6 років, сім’я переїхала до Києва.

2. Писати вірші почала десь в 14 років. Захоплення було серйозним, і, як виявилося,  стало її долею. Почала відвідувати літературну студію для початківців. Колишні учасники студії й досі пам’ятають тендітну, з розкішним волоссям вродливу дівчину. В  її тогочасних поезіях зразу ж вгадувався неабиякий талант. Найбільш проникливі здогадувалися, що в неї рідкісне обдарування.

3. Ліна й сама відчула своє покликання. Провчившись деякий час у Київському педагогічному інституті, вдається до досить рішучого кроку: залишає його і,  витримавши у 1951 р. дуже вимогливий творчий конкурс, стає студенткою першого курсу Московського літературного інституту – єдиного на той час у світі навчального закладу, в якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова.

4. Ліна Костенко і Єжи Пахльовскі зустрілись у Літературному інституті ім.Максима Горького в Москві. Як звук, як мелодія, як пісня народилося їхнє кохання. Були дивовижні зустрічі під зорями, сповнені пахощами квітучих садів, були мрії, сподівання… І радість від народження дочки Оксани, яка тепер викладає у Римському університеті. Вона поетеса, відомий літературознавець.

5.

Напитись голосу твого,

того закоханого струму,

тієї радості і суму,

чаклунства дикого того.

Завмерти, слухати, не дихать,

зненацька думку перервать.

Тієї паузи безвихідь

красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,

щоб вчасно збити на льоту

нерозшифрованої муки

невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,

перемовчати: хто кого,

і так беззахисно й безмежно

чекати голосу твого!

6.

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

о, скільки слів

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне, своє, неповториме.

Нехай це – витвір самоти,

нехай це вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

7. Кажуть, що десь там, у недосяжній для земної істоти височині, є книга людських доль. Та в ній, мабуть, не було поруч імен Ліни і Єжи, тому і змушені були вони розлучитись. Люблячі серця залишилися кожен зі своєю батьківщиною: Єжи – з рідною Польщею, а Ліна не уявляла себе без матінки України.

8.

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги

такої зоряної тиші,

такого безміру в добі!

Це, може, навіть і не вірші,

а квіти, кинуті тобі.

9. Глибоке почуття, яке народжується і бере в полон ліричну героїню, відчувається у кожному рядку вірша Ліни Костенко.

10.

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

11. Відсутні розділові знаки підкреслюють швидкість розгортання подій; почуття поглинає все єство людини, як морська хвиля. У пориві глибокого почуття лірична героїня порушує важливі для себе запитання: що буде з нею, навіщо це кохання, що воно несе: «Чи біля тебе душу відморожу? Чи біля тебе полум’ям згорю?» «Відморожу», «згорю» - усе це завдасть болю розлуки. І з’являється новий вірш.

12.

Я дуже тяжко Вами відболіла

Це все було, як марення, як сон.

Любов підкралась, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?! –

Такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

воно лишилось на усе життя.

13.

Розкажу тобі думу таємну

Дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн,

на сьогодні, на завтра, назавжди!

Ти залишишся в серці моїм.

14.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Як сумна й красива хуртовина!

15.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні,

а може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь в далечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

16.

У світі злому і холодному,

де щастя зіткане з прощань,

чи ми пробачим одне одному

цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?

Але за віщо, Боже мій?

За те, що серце калатати

Посміло в ніжності німій?!

За ті передані привіти?

За тихий погляд, що п’янить?

Нехай це сонечко посвітить.

Нехай ця туга продзвенить!

17.

                        І ЗНОВУ ПРОЛОГ

Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу.

Мала щастя своє, проміняла його на біду.

Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.

Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.  

Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.

Ця любов була схожа на таїнство перших причасть.

Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем.

Кожен день був жагучим чуттям передщасть.

А тепер… Що тепер? Моє серце навіки стерпне,

На пожежах печалі я пам’ять свою обпалю.

Якби ти знав, як солодко і нестерпно,

як спочатку я тебе люблю!

18. Лірична героїня Ліни Костенко здатна любити і залишатися сильною, незалежною, творчою особистістю. Вона не буде «слухняною рабою», не забуде, для чого живе.

19.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древню булаву.

20. Глибоке почуття, велике кохання, нестерпний біль, та сила і нескореність відчувається у багатьох поезіях інтимної лірики Ліни Костенко. Кожен її вірш прекрасний своєю довершеністю.  

21.

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова, як сонце, сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

22. Все більше знавців поезії, знайомлячись із творчістю Ліни Костенко, приходять до думки, що вона належить до обраного кола найкращих поетів сучасності. Ключові слова її творчості – Пам’ять, Творчість, Природа, Любов.   

23. У 1990 році в США відбувся Всесвітній конгрес «Ліна Костенко – поет і мислитель».

         Історичний роман «Маруся Чурай» відзначено Шевченківською премією в 1987 році. Ліна Костенко є лауреатом кількох зарубіжних літературних премій, у тому числі й премії, що носить ім’я ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКИ.

(Дівчата виконують дуетом пісню про кохання «Соловеєчко»).

6. Учитель :

         Ми насолоджувалися сьогодні поезією про кохання, що належить до класичної японської, російської та української поезії ХХ століття.

         Ми відчуваємо, наскільки різноманітним буває почуття кохання.

         Для одного – це сором’язлива, боязка перша любов, а для іншого – сильна пристрасть, що заполонила усе серце. І у кожного свої слова про кохання.

         Швидко лине час. Століття за століттями. Разом з ним змінюємося і ми. А що ж кохання? Можливо, воно вже не існує?

         Своє слово скажуть нам юні поетеси, вже ХХІ століття: Віта Бабій, Настя Ющенко і Оля Бабаєва.

(Дівчата читають свої вірші про кохання).

7. Учитель:

         Ми всі вдячні дівчаткам за їх чудові вірші. Вдячні за те, що вони поділилися своїми заповітними думками про кохання. Побажаємо їм людського щастя, справжнього кохання і творчих успіхів.

8. Учитель:

Для всіх дівчат звучить пісня «Гуцулка Ксеня». Виконує дует.

9. Учитель:

         У віршах наших юних поетес звучала радість від першого кохання, неясна тривога і навіть біль першого розчарування. Але все одно почуття кохання – це прекрасно.

         Здається, саме для вас, дівчаток 17 років, написала вірш Ліна Костенко.

Читає вчитель

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

В сімнадцять гарних, неповторних літ.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Воно ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

Що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

Хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

А вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять.

Для хлопців жартівлива пісня про кохання «Горобчики».

10. Учитель:

         Любов жива і ніколи не зникне, поки існує життя. Сила кохання облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на героїчні вчинки, змушує братися за перо, писати вірші, хоч іноді змушує тяжко страждати.

         Тож ідіть назустріч коханню – і ви його обов’язково зустрінете. Якщо ви чекаєте на казкового принца  чи принцесу, повірте у диво – і казка стане реальністю.

         Отже, «Нехай горить свіча любові!».

Звучить музика. К.Сен-Санс «Лебідь».

٭ При складанні сценарію були використані матеріали статті Н.В.Химери «Відчути, що все починається з любові», журнал «Всесвітня література в середніх навчальних закладах України» № 2 за 2005 р.