П`ятниця
29.03.2024
14:07
Вітаю Вас Гість
RSS
 
Персональний сайт Кухар Лариси Олексіївни
Головна Реєстрація Вхід
засідання літературно мистецької студії »
Меню сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Завантажити у форматі doc

Сценарій

відкритого спільного засідання літературно-мистецької студії «Первоцвіт» та художньо-мистецького центру «Синій птах»

«Поезія – це завжди неповторність…»

 

Мета: вчити школярів розуміти поезію, показати, що поезія – це згусток почуттів, відображення душевних переживань; розвивати творчу уяву, естетичні смаки, навички виразного читання поетичних творів, формувати культуру мовлення; виховувати любов до поезії, літератури.

 

Обладнання: виставка книг поетів світу, виставка книг, присвячена творчості Лесі Українки, виставка віршів юних поетів літературно-мистецької студії «Первоцвіт», персональна виставка малюнків учениці 8-Г класу Французової В. «Її Величність – Жінка», комп’ютерна презентація, плакати з висловами відомих поетів:

  • Слово! Моя ти єдиная зброє… (Леся Українка)
  • Я лиру посвятил народу своему. (О. С. Пушкін)
  • Єдиний мудрець – це поет. (Стратон)
  • Поезія – це не «найкращі слова в найкращому порядку, це вища форма існування мови. (Й. Бродський)
  • Поезія – це завжди неповторність… (Л. Костенко)
  • З усього можна вірша змайструвати,

          Якби лиш з того вийшла гарна річ. (О. Діхтяренко)

 

Зал святково прибраний, звучить ніжна мелодія.

 

Вчитель:

Все повторялось: і краса, й потворність,

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

Поезія – це художньо-образна словесна творчість, це твори, написані віршами. Ось таке визначення ми можемо прочитати у словнику. Це сухе, безбарвне пояснення слова «поезія». Насправді, воно вбирає у себе багато понять. По-перше, це слово пов’язане з поетими. А поети – це не просто люди, які займаються римуванням (хоча вірш може бути й без рими). Вони надзвичайні люди. Талановиті, з багатогранним сприйняттям світу, з очима, відкритими для всього прекрасного, а поезія – це стан їхньої душі. І коли він співпадає зі станом душі читача – відбувається диво: поезія запам’ятовується, вражає, зачіпає душевні струни.

Отже сьогодні ми зібралися у цьому злі на спільне засідання літературно-мистецької студії «Первоцвіт» та художньо-мистецького центру «Синій птах», щоб поговорити про поетичне слово, з’ясувати, що допомагає поетам відкривати свою душу, що робить їх неповторними майстрами своєї справи. Адже 21 березня ми відзначаємо Всесвітній день поезії.

Учень 1

Що таке поезія?

Це – мука:

Підступає, множиться, болить.

Іноді візьме тебе за руку,

Іноді відпустить і мовчить.

 

Учень 2

Що таке поезія?

Це – свято:

Грає в тобі музикою слів,

Молодечо. Радісно, крилато

Викресає іскру з почуттів.

 

Учень 3

Що таке поезія?

Це – совість:

Бо коли несила говорить,

То вона заплаче… І говорить,

І сльозою кожною бринить.

 

Учень 4

Що таке поезія?

Це – проза,

Що до рими пнеться в лабіринт.

Вулканічна лава, що морозить,

Жар вогню, що в спеку холодить.

 

Учень 5

Що таке поезія?

Молитва.

Звернення до Бога і людей.

Це – любові невимовне світло,

Що до Тебе крізь цю ніч веде.

 

(Музика закінчується)

 

Учень 6

Поезія… Вона покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність.

Поезія, як зазначено в ухвалі ЮНЕСКО, може стати відповіддю на найгостріші та най глибші духовні запити сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї якнайширшу громадську увагу.

 

 

 

Учень 7

Саме тому ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО встановлено Всесвітній день поезії – свято, яке відзначається щороку 21 березня (у день весняного рівнодення). Вперше воно було відзначене 21 березня 2000 року.

 

Учень 8

«Поезія, – писав Борис Пастернак, – завжди залишається тою, вищою за будь-які Альпи, висотою, що валяється під ногами: отож треба тільки нахилитися, аби її побачити і підібрати з землі.»

 

Учень 9

Як народжується її величність Поезія? Цього ніхто не знає. Іноді поети кажуть, що вірші приходять до них уві сні. А іноді Муза підкрадається так непомітно, що митці записують віршовані рядки на зошитах, на манжетах сорочки, навіть на руках, або ж запам’ятовують. Як би там не було, але коли до поета приходить вічно молода і прекрасна муза Поезії – це прекрасно, це – подарунок долі.

 

(На сцені стіл і стілець. Виходить Поет. Він у роздумах щось мужиче, записує, закреслює, зминає папір і викидає, бере новий. Звучить музика, під її звуки відбувається дія.)

 

Поет

Рядки без музи – геть безкрилі!

Допоможи! Допоможи!

І все, що в слові серцю миле,

В поезію душі склади.

 

(Поет сидить у роздумах, з’являються Музи: Каліопа, Евтерпа та Ерато. Музи виконують грецький танець.)

 

Муза Каліопа

Каліопою звуть мене, першу із сестер,

А також прекрасногласою ще кличуть.

Любо славить мене кожен режисер,

Літератори в мені музу співів бачать.

І в руках у мене дощечка і стилос;

Основним у покровительстві є епос.

 

Муза Евтерпа

Покровителька ліричної краси,

А ще я стала відкривателькою флейти –

Елегантна я Евтерпа. Ще в давні ті часи,

Відображені в історії моменти

Тільки в мені вбачали Музу музиканти

Евтерпістами є лірики-таланти.

 

Муза Ерато

А я третя є сестра; муза любові

Ерато – Муза кохання для усіх.

Розпорядниця чуттєвості бажань.

А в руках у мене кіфара, наче грань:

Тіло в пристрасті палає мов вогонь

Я – прекрасна Ерато і беру усіх у полон.

 

Поет

На світі кожен має по заслузі

І кожен пише сам собі сюжет.

А я в житті чекаю тільки Музу –

Поет без Музи – зовсім не поет!

 

Вона прийде і голову закрутить,

Чутлива, як натягнута струна,

І тим, хто їй на світі вірно служить,

Звабливо посміхається вона.

 

У Музи очі тихі і дівочі,

То ніжні, то веселі, то сумні.

Вона з’явитись може серед ночі,

Щоб дарувати вірші та пісні.

 

Вона зі мною плаче і сміється,

Кохана Муза, чиста як душа.

І слава Богу. Що не продається,

І в самоті мене не залиша.

 

(На сцені з’являється Її Величність Поезія з квітами в руках)

 

Поезія

Поезія. Яке визначення можна дати цьому дійсно чарівному мистецтву? Поезія – це слово, яке з’являється не стільки від голосу розуму, скільки від поклику серця. У віршах дихає саме життя – це знає кожний.

 

(На сцені група учнів, які танцюють на дискотеці, робітник, який працює біля комп’ютера, промоутер, який рекламує пральний порошок. Поезія по черзі підходить до них. Учні на дискотеці беруть поезію за талію і запрошують до танцю).

 

Поезія

Що ви собі дозволяєте?!

 

Учень

Тут потрібно танцювати, розслаблятися, відриватися по-повній! А ти така невесела, нудна. Веселися, красуне!

Поезія

Ні, тут я не потрібна! Мене тут ніхто не почує. Я надірву голос, я охрипну і ні одна людина не зрозуміє мого слова.

 

(Підходить до робітника, що працює за комп’ютером).

 

Поезія

Доброго дня! Можна з вами поговорити?

 

Робітник (не відриваючи очей від монітора)

Вибачте, я зайнятий.

 

Поезія

А коли ви будете вільні?

 

Робітник

У мене все за планом, все за розкладом. Вільного часу немає. Я зайнятий важливими невідкладними справами. Я виконую дуже термінову роботу. Мені не до тебе.

 

Поезія

Невже поезія і життєва метушня можуть жити в злагоді? Адже для того, щоб зрозуміти вірш, пісню, потрібно зупинитися, а ці люди так захопилися ідеєю успіху, що перетворилися на рабів.

 

(Назустріч Поезії виходить промоутер)

 

Промоутер

Доброго дня! Пропоную вам спробувати унікальний пральний порошок «Стірашка». Він відпирає навіть ті плями, яких немає на вашому одязі.

 

Поезія

Дякую, але мені це не потрібно. Я – Поезія.

 

Промоутер

Поезія? О, яка вдача! Ми якраз хочемо придумати нову рекламу для нашого порошку. Так хочеться, що вона звучала у віршах. Допоможи! Ми тобі добре заплатимо.

 

Поезія

Вибачте, але я не можу писати про те, що мене не надихає. Я ніколи не пишу на замовлення, бо мої слова ідуть від серця. Я не вмію лицемірити!

Невже люди зовсім забули про мене? Я відчуваю себе нікому не потрібною!

 

(У глибині сцени за столом сидить дівчинка у вишиванці та у вінку на голові. Це – Леся Українка. Під мелодію вона читає вірш).

 

Леся Українка

Прилинь до мене, чарівнице мила,

І запалай зорею надо мною,

Нехай на мене промінь твій впаде,

Бо знов перемогла мене ворожа сила,

Знов подолана я, не маю сил до бою, –

Я не журюсь, я знала – се прийде.

Спокійна я боротися не хочу.

В душі у мене іншії бажання:

Я тільки думкою на світі буду жить.

Я хочу слухать річ твою урочу

І на своїм чолі твоє сіяння

Почуть бажаю хоч єдину мить!

 

Поезія

Лесю, люба моя! Нарешті я знайшла людину, якій дійсно потрібна!

 

Учень 10

Серед авторів, чиї твори з раннього дитинства западали у нашу душу, одне з чільних місць належить Лесі Українці. Школярі охоче читають її вірші й казки. Легко запам’ятовують їх. Твори видатної поетеси прищеплюють любов до рідного краю, народу, його мови. Про Лесю Українку знають в усьому світі. ЇЇ твори перекладені мовами різних народів, про неї знято багато фільмів.

 

Фільм про Лесю Українку

 

Учень 11

У дитинстві Леся була радісна, весела, любила співати й танцювала із братом “козака”. Коли їй виповнилося 5 років, батьки купили їй фортепіано. Вона не тільки успішно вчилась грати, а й сама бралася складати музичні твори. Батьки пророкували дочці майбутнє відомого музиканта, але їхня мрія обірвалася в той рік, коли Леся застудилася і з веселої та рухливої дитини за кілька місяців перетворилася у слабку, тендітну, хворобливу дівчинку. Їй було всього 10 років, коли лікарі поставили страшний для того часу діагноз: туберкульоз кісток. Займатися музикою їй було заборонено, і велику частину часу дівчинка лежала в ліжку. Проте мужня Леся не бажала миритися зі своїм становищем: вона стала читати книжки, вивчати мови (Леся Українка знала дев'ять мов!).

 

Учень 12

Леся Українка створила низку творів для дітей. Вони друкувались в журналі “Дзвінок”, тоді це був єдиний дитячий журнал українською мовою.

Поетеса написала вірші для дітей, які об’єднала в цикл “В дитячому крузі”. Починається він невеликими пейзажними творами. У циклі “В дитячому крузі” більшість поезій пов’язана з природою.

 

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка

Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки,

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

 

Учень 13

Поезія Лесі Українки пройнята любов’ю до дитини, повагою до жінки-матері. Привабливий образ мужньої і вольової дитини вимальовується в нашій уяві при читанні вірша «Як дитиною, бувало».

 

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

 

Учень 14

Що інтенсивніше наступала хвороба, то непоборнішим ставав дух, незламнішою воля і жадоба до життя. Не раз про це заявляла і  сама поетеса.

Так у чудовому творі “Без надії сподіваюсь” вона пише:

 

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож  тепера весна молода!

Чи то так у жалю, голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

 

Учень 15

Ці слова Леся Українка написала в свої дев‘ятнадцять років, коли свідоме життя її тільки починалось. Знаючи, що воно буде для неї тяжке, і, можливо, коротке, вона твердо поклала – іти тільки вперед, тільки з оптимістичною вірою в майбутнє і бадьорою вогнистою піснею.

 

(Танець «Веснянка»)

 

Учень 16

Творчість Лесі Українки дійсно унікальна. Ця хвороблива дівчина з сильною, тонкою, поетичною вдачею, залишила нам разом з літературними творами і свою поетичну душу, яка невмирущим вогнем зігріває людське серце.

І перлина цієї творчості її безсмертна “Лісова пісня”. Цей шедевр Лесі Українки про силу, гармонійну красу і творче безсмертя народу.

 

Інсценізація уривка із «Лісової пісні»

 

Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.

 

М а в к а

Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

Л у к а ш

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Я тільки хтів собі вточити соку

з берези.

М а в к а

Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Л у к а ш

Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

М а в к а

 Я - Мавка лісова.

Л у к а ш

А, от ти хто! Я від старих людей

про мавок чув не раз, але ще зроду

не бачив сам.

М а в к а

А бачити хотів?

Л у к а ш

Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,

як дівчина... ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька…

М а в к а

(усміхаючись)

Чи гарна ж я тобі?

Л у к а ш

(соромлячись)

Хіба я знаю?

М а в к а

(сміючись)

А хто ж те знає?

Л у к а ш

(зовсім засоромлений)

 Ет, таке питаєш!..

М а в к а

(щиро дивуючись)

Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа:

 "Чи я хороша?"

А ясень їй киває в верховітті:

 "Найкраща в світі!"

Л у к а ш

А я й не знав, що в них така розмова.

Я думав - дерево німе, та й годі.

М а в к а

Німого в лісі в нас нема нічого….

Л у к а ш

(заслухавшись)

Як ти говориш...

М а в к а

Чи тобі так добре?

(Лукаш потакує головою.)

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся

 

Учень 17

Сучасники, що знали цю незвичайну дівчину, захоплювалися її освіченістю, тонким розумом, здатністю мужньо переносити будь-які труднощі. Прогулянки, зустрічі з друзями, читання і літературна праця – все це вимагало від неї величезних фізичних зусиль. Але Леся це так прекрасно приховувала, що незнайомі люди навряд чи здогадувалися про найсильнішу недугу, яка  завдавала юній поетесі страшного фізичного болю і душевних страждань. Можливо, за це доля нагородила її почуттям, яке надихнуло поетесу на створення чудових ліричних шедеврів, що до сьогодні відомі не тільки  в  українській  літературі…

 

Учень 18

Одного разу революціонер Павло Тучапський порекомендував своєму хворому на туберкульоз другові  Сергію Мержинському  підлікуватися в Ялті і мимохідь зауважив, що там той зможе побачити Ларису Петрівну Косач, талановиту поетесу і розумну жінку. Зрозуміло, Мержинський скористався порадою соратника і відвідав Лесю в Ялті. Вона йому відразу сподобалася.

 

Учень 19

Двоє самотніх людей, знесилених важкою хворобою. Він – стриманий, скромний молодий чоловік 27 років, синьоокий, красивий, з хворобливою матовою шкірою. Демократ, революціонер, засновник політичних гуртків у Києві та Мінську. До того ж він захоплювався і поезією. Вона – на рік молодша, тендітна, худенька, сором'язлива, схожа на зовсім юну дівчину.

Їхні стосунки складалися непросто. Леся відразу віддала своє серце Сергію, а він захоплювався Лесею, поважав її, але кохав зовсім іншу жінку.

 

Декламатор

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була...

 

Вітер сумно зітхав у саду.

Ти співав, я мовчазна сиділа,

Пісня в серці у мене бриніла;

Вітер сумно зітхав у саду...

 

Спалахнула далека зірниця.

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла...

Спалахнула далека зірниця...

 

Декламатор

Єсть у мене одна

Розпачлива, сумна,

Одинокая зірка ясная;

Сеї ж ночі дарма

її кличу, – нема!

Я стою у журбі самотная.

І шукаю вгорі

Я тієї зорі:

«Ох, зійди, моя зірко лагідна!»

Але зорі мені

Шлють проміння сумні:

«Не шукай її, дівчино бідна!»

Моя люба зоря ронить в серце мені,

Наче сльози, проміння тремтяче,

Рвуть серденько моє ті проміння страшні.

Ох, чого моя зіронька плаче!

 

 

 

 

Учень 20

Взимку 1900 року, черговий раз зустрівшись із Сергієм у Києві, Леся була вкрай засмучена станом свого друга і в надії, що ялтинське повітря поверне йому сили, наполегливо змушувала Мержинського поїхати в Крим.

Через півроку, не відчувши покращення, Сергій повернувся до Мінська і оселився на квартирі у своїх тіток. Він більше не міг піклуватися про себе самостійно і згасав з кожним днем.

Леся, дізнавшись про це, всупереч волі матері вирушила до Білорусі і не відходила від коханого чоловіка ні на хвилину. Відчайдушна поетеса була готова на все. Знесилена від операції, кульгаючи, слабка, вона присягалася рідним: «Якщо не вистачить на лікування  моїх грошей, я позичу, дістану ще яку-небудь роботу ... »

 

Декламатор

Знов весна, і знов надії

В серці хворім оживають,

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають.

 

Весно красна! Любі мрії!

Сни мої щасливі!

Я люблю вас, хоч і знаю,

Що ви всі зрадливі…

 

Декламатор

Не жаль мені, що я тебе кохаю,

Та в нас дороги різно розійшлись.

Ні, не кажи, що зійдуться колись!

Не зійдуться, мій друже, я те знаю

 

Учень 21

Сергій дорікав їй у тому, що через нього вона зупинила свою роботу, що підриває своє і без того слабке здоров'я. І Леся, набираючись нових сил, усміхалася йому, показувала, що нічого не змінилося, що вона пише, творить і створює нові вірші. Поетеса була змушена працювати, щоб коханий чоловік ні на хвилину не помітив, як сильно вона пригнічена і як чітко усвідомлює неминуче наближення його смерті. Він уже не підводиться з ліжка. Говорить мало і лише пошепки. Втрачає останні сили. Обличчя бліде. На ньому світяться лише великі очі. 3 березня 1901 року Сергія Мержинського не стало. Він помер на руках у своєї ніжної подруги.

 

Учень 22

Послухайте!... Це співає кохання… Голос кохання, пробиваючись через темряву століть, долає простір і час. Сила кохання піднімає людину над землею і підносить її до зірок. Пісню кохання не може заглушити навіть смерть!

«Кохання з ароматом троянд»

 

Розмова наша сьогодні піде про почуття, про яке здебільшого мовчать, а коли говорять, – то напівголосно. На світі не знайдеться людини, яка була б байдужою до нього, яка б не переживала його солодких мук і гірких радощів. Отже, поговоримо про кохання. Хоч у коханні і немає порадників, але, переживаючи сум і радість, розлуки і зустрічі, ми подумки звертаємося до тих, хто силою своєї любові дає зразок величі цього почуття.

 

Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад і щастя, мук і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові.

 

(Пауза. Музика.)

 

Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте!

Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію.

І ніщо так не вражає тепер мого серця, як ці пахощі, тонко, легко, але невідступно, невгамовно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.

Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?

Це нічого, що ти не обіймав мене ніколи, це нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!

 Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.

Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе.

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

 Мій друже, мій друже, невже я одинока згину?

 О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

 Візьми мене з собою…

 Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?

 Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла.

 Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині.

 А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, це буде мій рятунок.

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

 

Ця історія догорала понад сто років тому в Мінську. Була весна. Він помирав у неї на руках, а вона була поряд і, мабуть, тільки тоді усвідомила, що їй судилося помирати, а не жити поруч з ним. Інакше й не народилися б, мабуть, її прекрасні вірші, що виникли як поетичний щоденник першого і останнього в житті Лесі Українки кохання.

Леся Українка і Сергій Мержинський… Трагічна, безмежно сумна, але й водночас неймовірно висока історія кохання, далека від повної взаємності. Багато в чому різні люди: геніальна жінка, чиї твори не були належно оцінені сучасниками, і не прочитані повною мірою і зараз, через багато років, і інтелігентний, сповнений благородних поривань син армійського офіцера. Доля подарувала їм зустріч улітку 1897 року в Криму, де поетеса тоді лікувалася. На мою думку, ці люди не могли не зустрітися…

Він служив у Державному контролі Лівабо-Роменської залізниці, служба його пригнічувала, його серце прагнуло чогось зовсім іншого, він жив у світі своїх ідей. «Друг моїх ідей» – називала вона його, завжди кажучи «дружба», а не «кохання» про ці стосунки.

Згодом він гостював у її сім’ї, і там відбулося її освідчення – у відповідь його «Ні». Але… абсолютно нічого не змінюється у їхніх стосунках, кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей…

Ці стосунки й справді переросли у велику дружбу. На жаль, їхнє листування не збереглося. Зустрічаються досить часто. Коли він говорить про неї, то в його словах звучить велике захоплення і глибоке почуття. Але не таке, якого вона очікувала. Адже Сергій був закоханий в іншу жінку. Тому в його словах і біль, і сум.

Коли Олена Пчілка запитала у доньки: «Це – дружба чи щось інше?», то Леся відповіла: «Не питай мене про це, мамочко. Як тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки про те, що я його люблю – без міри, без краю, що те кохання – ніж у моєму серці; вирви ніж з серця – і воно кров’ю зійде… Він не любить мене, і я нещасна. Коли б він мене любив, ми обоє нещасні були б. Я знаю це і все-таки його кохаю, сама себе палю вогнем».

Леся і Сергій – це справді Данте й Беатріче нашої поезії. Цикл віршів, написаних поруч із Мержинським, присвячений пам’яті Мержинського, тривалий час зберігався в рукописному архіві поетеси – за свого життя Леся не хотіла виносити ці рядки на суд публіки. Вона писала їх виключно для себе, тому, що не могла не писати. Для читачів сама Леся призначила тільки три твори – вірші «Завжди терновий вінець», «Королівна» та драматичну поему «Одержима», яку вона написала за одну ніч біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського і вихлюпнула на папір справжню суть і глибину своїх почуттів. Решта віршів була опублікована значно пізніше – мало не через 50 років після написання.

 

(Пуза. Музика.)

 

Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі,

Ти мені заповідав скрасити могилу твою

В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,

Ти мені заповідав носити жалобу мою

Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші.

Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій,

Ще немає на чому повитись плющу жалібному,

Не цвітуть ще осінні троянди в порі весняній,

Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному,

Не здаюсь я царівною людям в жалобі моїй.

Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,

Сниться все, що я голову радо на страту несу,

Але то тільки сни, – я повинна стоять на сторожі,

Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу,

Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі…

 

Помираючи у Лесі на руках, Сергій шепоче своє останнє прохання: потурбуватися про долю жінки, яку він кохав. Леся чекала слова освідчення, але вони були адресовані іншій…

 

Учень 23

Леся до кінця свого життя зберегла любов до Мержинського. І навіть потім, коли вийшла заміж за іншого, відданого їй чоловіка, вона ні на мить не забувала Сергія. «Якщо не маєш права померти — треба мати сили для роботи», – писала  Леся і лише у віршах розкривала душу:

 

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі,

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

 

Учень 24

Але поетеса не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити шедеври в майбутньому..

 

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?

 

Учень 25

Неймовірна, феноменальна жінка, яка втілює у собі силу і мудрість, талант і широку душу, що зуміла знайти в собі мужність боротися з хворобою і прожити дуже коротке життя так яскраво і повноцінно

Геніальна велич духу дала право їй написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…».

 

 

 

Вчитель

Поезія – це завжди політ фантазії, творчої думки, пошук тих засобів мови, що здатні торкнутися душі людини. Спробуємо уявити на мить, що література, зокрема – поезія, раптом зникла у небуття. Мабуть, разом з нею зникли б наші почуття, душа народу стала прозаїчною, буденною.

Від того часу, як людина вперше заримувала слово, й до наших днів існує на землі поезія. Вона змушує думати, радіти, сумувати, любити, робить людину Особистістю. Завдання поета – показати красу слова.

 

Людей мільярди і мільярди слів,

А ти їх мусиш вимовити вперше.

 

Муза приходить і до членів літературної студії «Первоцвіт». Нещодавно в нашій гімназії відбувся конкурс віршів «З усього можна вірша змайструвати». Ми запросили сьогодні переможців конкурсу взяти участь у нашому святі.

 

Учень 26

Поезія дарує нам красу

І новий світ чарівний відкриває,

Показує життя складного повноту:

Нехай весь світ поетів прославляє!

 

Учень 27

Звідки беруть студійці образи для своїх віршів? Звичайно, із життя. І нехай у них ще немає життєвого досвіду, але є уміння спостерігати, помічати ніким не помічене. Досить лише поглянути у вікно (учні читають свої поезії).

 

Задаю я питання собі в котрий раз:

«Що потрібно людині для щастя?»

Щирий сміх, теплий погляд, обійми міцні,

Поцілунок легкий на прощання.

 

Часто думала я, що усе це не так,

Й пропускала їх поза увагу.

Та коли наступає час для розплат –

Зі слізьми на очах їх згадаю.

Рязанова А.

Учень 28

Матінка-природа… Початок усього живого… Найперша таїна всього, що нас оточує із видимого і невидимого. Життєдайне джерело натхнення не одного покоління митців. Ми лише намагаємося зрозуміти її закони – слухаємо, відчуваємо, захоплюємося і дивуємося (учні читають свої поезії).

 

 

 

Весна

 

Зірочки на небі краще мерехтять,

Місяць заглядає, не дає вже спать.

Небо голубіє, краще з кожним днем

Сонечко зігріє, променем - вогнем.

 

Підсиха земелька, вже не спить вона

Сніг давно розтанув, тай уже пора.

Вітерець холодний, ще лоскоче нас

Це весна вже близько, це надій – час!

Данєва А.

 

 

Учень 29

Перш ніж зрозуміти світ, людей, життя, варто зрозуміти себе, віднайти своє «я». «Пізнай самого себе, – писав філософ Г. Сковорода. Лише тоді ти зможеш, бодай хоч трохи, пізнати світ» (учні читають свої поезії).

 

Чому?

 

Тому що це мені потрібно,

Тому що я не суплю брів,

Тому що знаю, що інакше

Я не зберу в суцвіття слів.

Тому що завтра буде ранок,

Тому що флейта грає «ля»,

Тому що завжди на останок

Усе пригадують з нуля.

Високолян О.

Учень 30

Мама – як сонце, добре й ласкаве, що зігріває своїм промінням землю, бо все на світі зростає, зігріте її теплом і увагою. Мама – найдорожча на землі людина, їй ми несемо свої болі і радощі, сумніви і успіхи. І кому ж як не матері студійці вперше показують свої вірші (учні читають свої поезії).

 

Працює матуся моя в дитсадочку,

всі дітки для неї мов, доньки й синочки.

Красива, ласкава матуся моя

Усі її люблять так само як я!

Тулуман А.

Мама

 

Коли мені стає погано,

Завжди на поміч ти прийдеш,

Залічиш всі глибокі рани,

Ключі до серця віднайдеш.

Даси мудру гарну пораду,

Шукать тільки в тобі відраду

Від всіх проблем лиш можу я –

Єдина донечка твоя.

Ніжна усмішка, ясні очі

З’являються мені щоночі

І душу грітимуть завжди,

Хоч за вікном метуть сніги.

Тож підійду до тебе, рідна,

Скажу спасибі, обійму.

На цьому світі ти єдина

Розділиш мою радість і журбу.

 

Неначе янгол-охоронець

Оберігаєш ти мене

І в цю хвилину всесвіт нехай знає

Матусю, я люблю тебе!

Яцентюк С.

Вчитель

Хто причастився до Поезії хоч раз, має пам’ятати, що Муза дуже примхлива, вона приходить лише тоді, коли серце щире, відкрите до краси і болю. Далеко не кожен вірш можна назвати поезією. І не кожній людині дано стати поетом. Але якщо ви твердо вирішили потоваришувати з Музою і з Поезією, то вам доведеться «озброїтися» любов’ю до літератури, бажанням з відкритим серцем сіяти красу  і творити добро для людей.

На цьому наше свято закінчено. Дякуємо за увагу!

 

Вхід на сайт

Пошук

Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Друзі сайту
  • Офіційьний блог
  • uCoz Спільнота
  • FAQ по системі
  • База знань uCoz